Російські народні казки

Снігуронька

Усяко на світі буває, про всяке й казка розповідає.
Були собі дід та баба. Мали вони всього вдосталь, а дітей не було. Дуже сумували та журилися.
Одного разу взимку випало снігу по коліно. Сусідські дітлахи на вулицю висипали — на санчатах з гір спускатися, в сніжки гратися, та ще й сніговика почали ліпити.
Подивився на них дід у віконечко та й каже бабі:
— Чого, стара, зажурилася, на чужих діток глядячи? Ходімо й ми розгуляємось, зліпимо й ми снігову бабу.
А баба йому відповідає:
— Що ж, ходімо, старий, па вулицю. Тільки нащо бабу
ліпити — досить з тебе і мене одної,— виліпимо краще собі
доньку Снігуроньку.
Сказано — зроблено. Пішли старі в город і почали снігову доньку ліпити. Зліпили доньку, замість очей їй дві голубі намистинки вставили, з червоної стрічечки ротик. Така гарна вийшла донька — Снігуронька! Дивляться на неї дід та баба не надивляться, милуються не намилуються.
А в Снігуроньки ротик усміхається, волоссячко завивається,
Ворухнула Снігуронька ніжками-ручками, з місця зрушила та й пішла по городу до хати.
Дід та баба так і скам'яніли:
— Ой, — кричать, — та це ж у нас і справді донечка жива,
Снігуронька дорога!
І до хати кинулись. Що вже радощів було!
Росте Снігуронька не днями — годинами та що день, то кращою стає. Дід та баба на неї не намилуються А Снігуронька з себе — мов сніжинка біла, очі — мов голубі намистинки, русява коса до пояса. Тільки рум’янцю на щічках нема, а й так дуже гарна Снігуронька!
От прийшла весна ясна, понабухали бруньки, полетіли бджілки в поле, заспівав у небі жайворон. Усі хлоп'ята раді-радісінькі, дівчата веснянок співають. А Снігуронька засумувала, невесела стала, все у віконечко дивиться й сльози ллє.
От настало й красне літечко, розцвіли квіти в садах, заколосився хліб на полях... Ще дужче Снігуронька засумувала, все від сонця ховається, все б їй в холодок та затінок, а ще краще — під дощик.
Дід із бабою бідкаються:
—Чи здорова ж ти, донечко?
—Здорова я, бабунечко.
А сама все в куток ховається, на вулицю вийти не хоче.
Одного разу зібралися дівчата в ліс по ягоди — по малину, по чорницю, по червоні суниці. Стали й Снігуроньку з собою кликати:
—Ходім та ходім, Снігуронько!
—Ходім та ходім, подруженько!
Неохота Снігуроньці до лісу йти, неохота' Снігуроньці під сонечко.
А дід з бабою кажуть:
—Іди, іди, Снігуронько, іди, іди, дитинонько, повеселися
з подружками!
Взяла Снігуронька козубок, пішла в ліс з подружками. Подружки по лісі ходять, вінки заплітають, пісень співають. А Снігуронька знайшла холодний струмочок, біля нього сидить, у воду дивиться, пальці в бистрій воді мочить, краплинами, мов перлинами, грається.
От і вечір прийшов. Розгулялись дівчата, вінки на голови понадівали, розклали вогнище з хмизу, почали через вогнище перестрибувати.
Неохота стрибати Снігуроньці. Та пристали до неї подруженьки. Підійшла Снігуронька до вогнища, стоїть, тремтить, в лиці ні кровинки нема, русява коса розсипалася... Закричали подруженьки:
—Плигай, плигай, Снігуронько!
Розбіглася Снігуронька і плигнула... Зашуміло над вогнем, застогнало жалібно,— і не стало Снігуроньки! Потягнулася пара біла над вогнищем, звелася легкою хмаринкою, полетіла хмаринка в піднебесну височінь.
Розтанула Снігуронька...